Андрій Щекун: «Сьогодні кримчани все більше впевнені, що питання півострова не таке вже й «недоторкане», як могло здаватися раніше»

Андрій Щекун – кримчанин, журналіст, громадський діяч, видавець, головний редактор газети «Кримська світлиця». Він прожив у Криму 23 роки, але був насильницьки звідти депортований. Після першого обміну   полоненими проживає на материковій частині України.З ним говоримо про діяльність кримського спротиву, ефективну інформаційну політику, протидію російській дезінформації, збереження культурно-історичної   спадщини та проблеми, які доведеться вирішувати після   деокупації півострова. Інтерв’ю присвячене Дню спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, який відзначається 26 лютого.

 У 2014 році Ви були активним учасником акцій протестів в Криму, зокрема співкоординатором громадянського руху «ЄвроМайдан-Крим». Який шлях боротьби вам тоді довелося пройти?

2013-2014 роки – це яскраві сторінки українського спротиву проросійським організаціям в Криму, а згодом активна боротьба проти російської агресії. Організовувалися акції руху «Євромайдан-Крим», виїзди кримчан   до Києва на підтримку Майдану тощо. Подальші складні випробування – це евакуація родини, переховування, організація публічних заходів на підтримку України, викрадення мене на залізничному вокзалі   Сімферополя, одинадцять днів полону разом з побратимом Анатолієм Ковальським, де пройшов через тортури і катування. Наш обмін – це фактично насильницька депортація за межі Криму. Було складно. Але   поруч завжди були небайдужі кримчани – українці та кримські татари, що не зламалися. Наша єдність була надважливою в боротьбі за український Крим.
 У листопаді 2013 року ми добре усвідомили, що боротьба за європейський вектор розвитку нашої держави не омине Криму. Потрібно було приймати чіткі рішення, як це робили в усіх регіонах України. Ми негайно   організували кримський рух на підтримку вступу України до ЄС.
 24 листопада 2013 року в Сімферополі під час першої акції «Я обираю ЄС» оголосили про створення громадянського руху «Євромайдан-Крим». Спочатку на наш заклик відгукнулися сотні людей, згодом це вже були   тисячі.
Цього дня «Партія регіонів» вивела проти нас понад 5 тисяч кримчан. Серед них представники проросійських організацій, комуністи, працівники бюджетних установ. Переважну більшість організовано звозили з усіх регіонів Криму. Вже того дня вони виступили з антидержавним гаслом «Крим – росії», вимагаючи вступу України до Митного союзу.
27 лютого 2014 року, коли російськими військами та спецслужбами були захоплені державні будівлі Ради міністрів та Верховної Ради АР Крим, у моєї команди був вибір: втекти, домовлятися з ворогами чи протистояти, піддаючи ризику власне життя. Ми обрали боротьбу. З’явилася перша Заява руху спротиву окупації до країн Будапештського меморандуму.
2 березня 2014 року ми розпочали щоденні проукраїнські акції спротиву біля погруддя Тараса Шевченка в Сімферополі. Вони дедалі зростали та розширювали свою географію по всьому півострову. На той час головне завдання ми, як рух спротиву, виконали. Це інформаційна протидія міфу, що в Криму всі чекали на росію. Наймасовіша акція відбулася 9 березня 2014 року. В ній взяли участь близько трьох тисяч кримчан. Саме в цей час почалися викрадення наших активістів.

Роспропаганда активно нав’язує думку, що майже всі мешканці півострова мріють та прагнуть жити в рф. А яка, на вашу думку, ситуація насправді? Яка кількість (частка) мешканців Криму щиро хочуть жити в Україні? Хто здебільшого ці люди?

У період до окупації прихильники рф складали лише 4% від загальної кількості кримчан. Це офіційні дані місцевих виборів до Верховної Ради АР Крим у 2010 році. Ще був електорат комуністів – 7% та партії «Союз» – 5%. На той час вони не мали впливу на політику в Криму. Основний вплив мала «Партія Регіонів», яка складала монобільшість в кримському парламенті – 49%.
Проукраїнські націонал-демократичні сили були розпорошені, проте, у 2010 році їхня електоральна ніша налічувала 15% виборців. Вже у 2012-му ця цифра зросла до 25%. Тобто, з кожним роком електорат проукраїнських сил в Криму зростав. І це унеможливлювало зміцнення прихильників проросійських сил. Тож рф поспішила здійснити агресію до того часу, допоки в Криму зберігали вплив її малочисельні політичні сили.
Але я б звернув увагу на інші цифри. А саме на динаміку зменшення кількості українців. У 2014 році їх частка становила 15 % від загальної кількості населення. У 2021-му скоротилася до 7%. Обидва переписи проводила окупаційна влада. Як бачимо, в період окупації українці стали найбільш дискримінованою етнічною групою. Фактично це констатація етноциду українців у Криму.
За ці всі злочини рф має відповісти. А ми маємо не дати можливості уникнути правосуддя тим, хто цю окупаційну політику реалізовував на теренах Кримського півострова.
Звісно, що довіряти цим переписам слід обережно, бо вони є частиною активної роспропаганди. Але важливим залишається те, що навіть в умовах окупації і українці, і кримські татари зберігають свою національну ідентичність. Хоч і перебувають в обставинах, при яких змушені приховувати свої погляди та думки, щоб зберегти родини.
В оцінках симпатій людей слід також враховувати те, що більшість кримчан мають можливість порівнювати життя в Криму до окупації та після. Багато з них очікували іншого ставлення від росії. Тому деякі з них якраз перебувають у процесі переоцінки подій. Особливо зважаючи на останні успіхи ЗСУ на полі бою.
З впевненістю можна сказати, що частка прихильників повернення Криму до України збільшується. Кримчани все більше впевнені, що питання півострова не таке вже й «недоторкане», як могло здаватися раніше. Саме тому останнім часом роспропаганда ще більш активніше намагається нав’язати ідеологію «руського міра», бо їй не довіряють так, як раніше. Щоб утримати кримчан в інформаційній орбіті рф, пропагандисти придумують все нові й нові методи відволікання та дезінформації.

Що Україні треба зробити вже зараз, поки Крим ще є ТОТ, щоб дати сигнал його мешканцям: перемога та звільнення півострова неминучі?

Україна має чітко окреслити план дій на найближчі 5 років у кожній галузі. Це буде найкращим сигналом про неминучість перемоги і звільнення Криму. Ми маємо вже сьогодні озвучити, що робитиме Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, військові адміністрації. Які завдання виконуватиме громадянське суспільство та міжнародна спільнота. Це слід осмислити і поінформувати кримчан.
Україна повинна вже сьогодні мати програму чітких дій, продемонструвати нові можливості для кримчан після їх звільнення від окупантів. Головними цінностями мають стати права громадян та свобода слова. Це важливо зробити вже.

Українці впевнені, що саме цей рік буде роком нашої Перемоги, а Перемога – це звісно й звільнення Криму. Які першочергові кроки маємо зробити після звільнення, аби якнайшвидше інтегрувати кримчан в український культурний простір?

Перш за все, ми маємо усвідомити те, що інтегрувати кримчан в український культурний простір без формування української ідентичності неможливо. Першочергові кроки мають бути направлені на консолідацію та зміцнення української громади Криму як основи спротиву російській агресії, стабільності та гарантії територіальної цілісності України. За більш ніж тридцять років Незалежності роль української громади Криму залишилася недооціненою.
Крим – єдиний регіон, де українці представляють національну меншість. В період окупації вони зазнають найбільшої етнічної дискримінації. Окупанти всі дев’ять років цілеспрямовано знищують українську національну ідентичність. Тому українська громада потребує державної підтримки. Бо саме вона – це ключ до інтеграції кримчан в український культурний простір, носій української ідентичності та водночас національної безпеки України!